Антоніна Василівна Грицаюк

Клекоче ненависть щоднини,
І вже межі немає,
Не вистачає їй грудини,
Слізьми лице вмиває.

За що? Чому? Ну, і для чого?
Таке страшне свавілля,
Правда провина не одного,
Росте гниле коріння.

Переплелось, мов гаддя у кублі,
Сичить впину немає,
Йдіть до біса москалі,

До кордону літо вправно так крокує,
Осінь не дрімає на нього чатує.
Стелиться туманом, теплою росою,
Голова сповита пишною косою.
У пелені яблука ще й груші медові,
В кошику наливки вишнево-сливові.
Є бочечки з медом на різні смаки,
Зимою скуштують дітки залюбки.
Пестило калину, соком наливало,
Осінь приголубить,

Земля стогне, небо плаче,
Ворон лячно усе кряче.
Ворог геть немає впину,
Нищить неньку-Україну.
Іде по трупах день і ніч,
Кричить грізно в лузі сич.
Плаче мати, плачуть діти,
Скільки лихо це терпіти?
Немовлята йдуть в могилу,
Дай нам, Боже, віру й силу.
Синь небесна майорить,

Ой, казала мама не люби Данила
Він вроди не має, а дурна є сила.
Ой, казала мама не люби Микиту,
Рід великий має, ненаситну свиту.
Ой, казала мама не люби Степана,
Бо в нього у світі уже є кохана.
Ой, казала мама не люби Грицька,
Чогось схожість має до того Стицька.

В обійми летіла, аж крила ламала,
Десь бралася сила, бо щиро кохала.
А він для забави, або для рахунку,
Звабив сердешну не задля поцілунку.
Знеславив, лишив – вона з відчаю вила,
Щоночі молилась у Бога просила.
Забрати дитя, що під серцем билось,
Та якось під ранок для неї наснилось.

Почубралось воронячче,
Перше регоче, друге плаче.
Третє дає драпака,
Ось комедія така.
Кріт в норі тремтить від ляку,
Запроданця вб’ю собаку.
А щурі ті з корабля,
Щось волають тра-ля-ля.
Поки йдуть іще куранти,
Де не глянь комедіанти.
А шакали, а шакали,
Хвости між ноги повпихали.

Летять роки до зеленгаю,
А я кричу: «Куди, куди?»
Сліди я ваші позбираю
І напишу вірша рядки.

Моє дитинство босоноге,
Першим вмостилося у стрій,
Стерня дитячі ноги коле,
Гуси у шкоді, тут не стій.

Бо наслідки будуть невтішні,
Польовий колгоспний не дріма,
Були і ми інколи грішні,

Сон короткий у солдата,
Передова – пекельний жах!
В руках тримає автомата,
Все ж посмішка є ну вустах.

Солодкий сон: діти, дружина,
Мирне життя – це все було,
Миттєво зникла ця картина,
Жахливе йде щораз кіно.

У ньому змішалось все відразу,
Жага до помсти,

Дуже гарна молодиця,
Чорноброва, білолиця,
Подалася на базар,
Щоб продати свій товар.
Полуниці у відрі,
Йшла рівненько по межі.
Там до лісу повернула,
Куди йшла ураз забула.
Посміхнулися суниці,
Солодко так молодиці.
Стала вправно їх збирати,
Та куди ж це їх владнати.
В пелену,

Щодень у бій ідуть солдати,
Щодень голосить чиясь мати,
Чекають з фронту діти тата,
Війна – та будь же ти проклята.
Той, хто м’ясорубку цю затіяв,
Про такий супротив і не мріяв.
Сторінки історія гортає,
Чорна навала не вгаває.
Двері закриті, в вікна пруться,
Коли вже кров’ю захлинуться?

Придбав дід собі смартфон,
До дітей йшов на поклон.
Дуже вже йому кортіло,
Вів себе геть знахабніло.
Зважили все: за і проти,
Не завадить для роботи?
Що ви ні, все на мазі,
Від смартфона вже й мозолі.
Бурчить баба цілий день,
До роботи, старий пень.
Повесніло скрізь дилема,

Молилась на колінах мама,
Серце ятрить пекуча рана.
На цвинтар втоптана стежина,
Сном вічним спить її дитина.
Її соколик, янголятко,
Онук питає: «Де мій, татко?»
Світлину пестить, пригортає,
Невістка вовком завиває.
Змінилось враз їхнє життя,
Все ладилось, все до пуття.
Давали раду вони всьому,
Поспішали з праці всі додому.