Антоніна Василівна Грицаюк

Позліталися синички,
Допитливі невеличкі,
Зазирають у вікно,
Може є у вас пшоно.
Може крихітка хлібця,
Шмат малесенький сальця.
Усе буде до смаку,
Ми живем не в курнику.
Там є досхочу зерна,
Не лякає і зима.
А ми скік туди-сюди,
Так не довго до біди.

Ви бачили, як сонечко сміється,
Світанок ніч почав вже обкрадати,
Дасть Бог невдовзі лихо це минеться,
Будемо неньку дружно піднімати.

Надія є, незгасне – це закон,
Не туди йшли і не на тих нарвались,
Не піде воїн на принизливий уклін
Не одним життям уже розрахувались.

А лідер наш,

Води – шептали губи тихо,
Хоч крапельку, мамо, благаю,
Помовч, рідненький, буде лихо,
Із того світу витягаю.

Затих, він був уже не тут,
Ішов по полю, а жита буяли,
Усі шляхи на горизонт ведуть,
Багато йшло за ним не відставали.

Дорога бита, на ній змішались враз,

За всі межі перейшли,
Одуріли москалі,
Що тут скажеш, темінь, ліс,
Затягнувся їх круїз.
Польща стала на шляху,
Чи то так по косячку.
Поржавіле залізяччя,
Недоскаче, перескаче.
Гублять все живе довкола,
Урок смерті – їхня школа.
Народ просить день і ніч,
Закрийт небо, в чому річ?

Нові капці є у бабці,
Бо старі латка на латці,
Дід купив – це вам не жарти,
Виграв гроші в кума в карти.
Вчора стільки же програв,
Вранці чемно борг віддав.
Знов нечистий заманив,
Добре, що хоч не пропив.
Баба взула туп ногою,
– Хочу бути молодою.

Вітер з поля налетів,
Вдосталь лиха наробив,
З корінням яблуню поклав,
І не довго працював.
А вона тріпоче листом,
Він майнув собі із свистом.
Ох, розбійник, ох халепа,
Певно рятувати треба.
Збіглася уся родина,
Рудий пес її частина.
Тато, мама, дітвора,
Підняли всі на ура.

Сіла бабця на порозі,
Руки змерзли на морозі,
Кіт на пелені вмостився,
Муркотить і притулився.
Вибрала білих зернят,
Це гостинець для внучат.
Вогонь в печі палахкотить,
Припічок, вже аж шипить.
Тісто миску обнімає,
Мак з полумиска моргає.
Пироги всім до смаку,
Вогонь із піччю у танку.

У долині льон, льон,
Мамі сниться сон,
Розцвітає рясно,
Сивіє завчасно.
Гримить громовиця,
Вже вона вдовиця.
Син до війська рветься,
Серце лячно б’ється.
Ой, сину, синочку,
Тільки в сповиточку
Тебе сповивала,
Все в Бога благала.
Доленьку щасливу,
Щоб в лиху годину
Відвів від синочка,

Летіли лелеки
У світи далекі,
Кликали з собою,
Посіяли журбою.
А я їм махаю,
Повертайт, благаю.
На весні раненько,
Час летить швиденько.
Кубла осиротіли,
Тільки ж цукотіли.
Вчилися літати,
Вже й не наздогнати.
Ранньою весною
Піде сніг з водою.
Я вас знов чекаю,

За туманом місяць повний,
Ледве-ледве визира,
Не лінивий, а проворний,
Шлях здолає до видна.

Роси линуть на озиму,
Вкрили, мовби сріблом,
А я серцем туди лину,
На те поле за селом.

Ген берізок гай осінній,
У зажурі вже стоїть,
Виводок гусей вкрай пізній,

Пишу листа для вас, любі синочки,
В душі тримати – це велика ноша,
Хоч не сповивала в сповиточки,
Та нас всіх міцно об’єднала раша.

Вони не вбили віру та надію,
І не зламали щирі почуття,
До серця пригорнути я вас мрію,
Хай Бог дає усім довге життя.

Грюкав в двері листопад,
Жовтень каже йди назад,
Що ти, брате, схаменися,
Мені місцем поступися.
Правив ти, я не втручався,
Свого часу вже діждався.
Приморожу позолоту,
Ще знайду собі роботу.
Вдосталь нині маю справ,
Мені геть не до забав.
А ти йди, мостися спати,
Не бунтуй вже Бога ради.