Антоніна Василівна Грицаюк

Затоптані квіти у землі,
Давно привабливість згубили,
Надовго рана у рідні,
О, Боже, дай терпіння й сили.

Чужі поплакали, пішли,
У кожного свої турботи,
Рідні шукають ще сліди,
В голові маршу звучать ноти.

Відгук салютів ще в вухах,
Страшенна втрата і болюча,
Прийди,

Пташиний виводок в кублі,
Такі кумедні ще малі.
Дзьоби розкриті та пищать,
Батьки в турботі не засплять.
Комашню косять день при дні,
Немовби вправні косарі.
Ну, а малеча підростає,
Все ширше дзьоба відкриває.
А коли стануть на крило,
Забудуть рідне те кубло.
Почнуть своє вже будувати,

Зиркає місяць у вікно,
Одним великим оком,
В ту ніч по-іншому було,
Жахнувся ненароком.

Господар, мовби задрімав,
Усмішка на лиці,
Та руки вже в покорі склав,
В жалобі геть усі.

Дружина, трійко діточок,
Убита горем мати,
Піднесла доля всім урок,
Як будуть виживати?

Сіла хмара на тополю,
Розкажи про свою долю:
Як живеш, і що ти бачиш?
Від самотності не плачеш?
Стрепенулася та лячно,
Помахала листям вдячно,
Хоч увагу хтось звернув,
Ніхто не бачив, і не чув.
Як вночі була гроза,
А вона то сирота.
Вітер гнув її щосили,

Літечко вмостилось,
У кубло лелеки,
Трішки загордилось,
Зморилось від спеки.

Нічку подрімало,
А тоді майнуло,
Щирість пам’ятало,
Дітками сипнуло.

Над полем летіло,
А тоді до гаю,
На липу присіло,
Всіх бджіл позбираю.

Липового меду,
Вдосталь усім буде,
Хуртовину люту,

Щодень війна, мов ножем крає,
Душа від відчаю волає,
Ну, а думки не дають спати,
На весь світ хочеться кричати.
Кацапів посунемо на край,
Болото їм, то земний рай.
А ви там, українці, обрусіли,
Чим мізки вам, скажіть, промили?
Дістала за живе кума,
Таке морозить, мов дурна.

Тікає травень до межі,
Не за горами літо,
А орки все у куражі,
Надалі чорним шито.

Почерк один, мов близнюки,
Ґвалтують і вбивають,
І роблять все це залюбки,
Страшну натуру мають.

За що маленьке янголя,
До смерті катували?
Вас не приймає геть земля,

Завітали діточки,
Мов весняні квіточки,
Пуп’яночки онучата,
Ожила миттєво хата.
Тут обійми, поцілунки,
З днем народження пакунки.
То новини, то турботи,
По весні море роботи.
Час майнув, пора в дорогу,
Сіє в серці знов тривогу.
Як зустріну – ростуть крила,
Небо враз би прихилила.

В солов’я вселився шок,
Порудів ураз бузок,
Геть не той став вже вінок.

Іде травень до межі,
Скоро з’являться малі,
Запищать вправно в кублі.

Уже й пісня не та,
Не манить та краса,
Промайнула пора.

Час забути про спів,
Голос геть вже осів,

Йшов навпростець,
Так навмання,
Певно кінець,
Ні, маячня.

Чужа земля,
Чужі закони,
Десь є рідня,
Зірвав пагони.

За що вбивав?
Дурман, туман,
Грошей жадав,
Зірвався план.

Мов пес приблудний,
Йде лісами,
Собі огидний,
Хоче до мами.

Аж тут облава,

Кохана, синьоока,
Вирва глибока,
Дорога далека,
Лечу, мов лелека.
Тебе шукаю,
На весь світ волаю.
Вороги занапастили,
А тоді забили.
Знущались щосили,
Та ще й реготіли.
Потім розтоптали,
Сліди замітали.
О, доленько, доле,
Стерневеє поле.
За що та наруга?
Хай згине катюга.

Ох, роки ви роки,
Ви, як коні швидкі,
Подалися, куди?
Розгубили сліди.
Як же вас наздогнати?
Запросити до хати.
Та вмостити рядком,
За святковим столом.
Перші, мов пуп’янки,
Пестять всі залюбки.
Другі – юності цвіт,
В радість весь білий світ.
Треті – зрілість іде,