Антоніна Василівна Грицаюк

Летять роки до зеленгаю,
А я кричу: «Куди, куди?»
Сліди я ваші позбираю
І напишу вірша рядки.

Моє дитинство босоноге,
Першим вмостилося у стрій,
Стерня дитячі ноги коле,
Гуси у шкоді, тут не стій.

Бо наслідки будуть невтішні,
Польовий колгоспний не дріма,
Були і ми інколи грішні,

Дуже гарна молодиця,
Чорноброва, білолиця,
Подалася на базар,
Щоб продати свій товар.
Полуниці у відрі,
Йшла рівненько по межі.
Там до лісу повернула,
Куди йшла ураз забула.
Посміхнулися суниці,
Солодко так молодиці.
Стала вправно їх збирати,
Та куди ж це їх владнати.
В пелену,

Придбав дід собі смартфон,
До дітей йшов на поклон.
Дуже вже йому кортіло,
Вів себе геть знахабніло.
Зважили все: за і проти,
Не завадить для роботи?
Що ви ні, все на мазі,
Від смартфона вже й мозолі.
Бурчить баба цілий день,
До роботи, старий пень.
Повесніло скрізь дилема,

Молилась на колінах мама,
Серце ятрить пекуча рана.
На цвинтар втоптана стежина,
Сном вічним спить її дитина.
Її соколик, янголятко,
Онук питає: «Де мій, татко?»
Світлину пестить, пригортає,
Невістка вовком завиває.
Змінилось враз їхнє життя,
Все ладилось, все до пуття.
Давали раду вони всьому,
Поспішали з праці всі додому.

Хлепче воду кіт із ночі,
Аж на лоба лізуть очі.
Господиня засмутилась,
Бринза з гніту десь поділась.
Аж тут трісь себе по лобі,
Час завдячити худобі.
Ох, котяра, злодіяка,
Воду цупить ще й собака.
Ділили, певно справедливо,
Що лежало косо-криво.
Як, скажи, туди заліз?
Геть,

Сонечко радісно сміється,
Мов каже, все лихе минеться.
Курличуть в небі журавлі,
Махають крилами мені.
В коханні гуртуються коти,
Генетика – крути, верти.
Синички мостять вже кубло,
Зима майнула всім на зло.
Туман під вечір постелився,
Собака в буді зажурився.
Весна – настав час для любові,

Підкралось зненацька кохання,
Весна була напрочуд рання.
Звабливо всміхнулась дівчина,
На те є важлива причина.
І легінь наснивсь серед ночі,
Збентежили серце ті очі.
Почула пташина співає,
А серце, серце волає.
Вийди, послухай на двір,
Зустрінеш його лиш повір.
Вже сонце мостилося спати,
Не гоже надію втрачати.

Так солодко запахло вже весною,
Хоч з ночі трішки віє морозцем,
Крихкий лід стає вправно водою,
На серці рана і пекучий щем.

За що так понівечили країну?
Людські життя забрали, не здригнулись,
Страшним боям і досі нема впину,
Старі там маразмати вкрай звихнулись.

Яка йде молодь,

Світанок трохи забарився,
Ще зорі з неба посміхались,
Собака в буді причаївся,
Коти в кохання вправно грались.

Зимовий сон – не літній, так,
Під ковдрою пестить теплом,
Солодкий, мовби він на смак,
Пора вставати, мов на зло.

Щоденні клопоті беззмінні,
Летиш, все хочеш захватити,

Ганебні вчинки – це, мов чорна карта,
Душа твоя гроша уже не варта.
Продав нечистому і оком не моргнув,
А той тебе до цього підштовхнув.
Щосили регоче – гарний врожай,
В очі зирить ще давай.
Ґвалтуй, вбивай, роби щораз наругу,
Тоді на шиї затягни попругу.
Ця круговерть закінчиться вмить,

Світить місяченько
Зазира в вікно,
Ранок вже близенько,
Спить ще все село.

Гавкають собаки,
Десь там на кутку,
Верещать котяки,
В любовному танку.

Парубок дівчину
Ніжно пригорта,
Не пущу пташину,
Ти в мене одна.

Вийшла мати з хати,
Доню,

Ворона вмостилась
На суху гілляку,
Та вмить обломилась
Вона з переляку

Почала волати,
Аж йде пара з дзьоба,
Кого покарати,
Ох, дятел худоба.

Забув свою справу,
Комахи обсіли,
Мовби за забаву,
Ту кору об’їли.

Дятел нагодився,
Чемно привітався,
Ти вкрай розлінився,