Антоніна Василівна Грицаюк

06.10.1929-07.05.1995рр.
Юрчук Юстина Степанівна

Тридцять літ, а рана все ятрить
Не зажила, лиш затягнулась трішки.
Від спогадів серденько так тремтить,
Як з Рівок до Славути пройшла пішки.

Без вас, матусю, в радості і горі,
Пройшли роки у безкінечну даль,
За вас щораз я дякую лиш долі,

Кожне люте слівце,
Мовби сікло лице.
Ножем штурхало груди,
Аж жахнулися люди.
Де костюм, скажіть, ваш?
І за чого кураж?
Відбиватись не смій,
Сільце враз дало збій.
А вій знявсь полетів,
Світ від злоби тремтів.
За що зневіра така?
Ноша, ох, не легка.
Тягар серце мордує,

Плигнув заєць на пеньок,
Та пішов умить в танок,
Став чечітку відбивати,
З Новим роком всіх вітати.
Білочка з кубла лиш зирк,
Ну, не заєць, просто цирк.
Та не довго мудрувала,
Вмить хустиночку дістала.
Всіх зібрала діточок,
Нумо, любі, й ми в танок.
Тут лисиця нагодилась,

У зажурі дід сидить,
Баба втира сльози,
Папіроска вже коптить,
Ген сунуть морози.

Настаралися дрівцят,
Довго ж бідували,
Навіть до великих свят,
Копійку стискали.

Мерзнуть старі кісточки,
Що вже тут казати,
Чи то правда, чи плітки?
Що будуть карати.

Не ріж в березі вербу
Я ж тебе просила,

Хто має серце – плаче нині,
Жахливі кадри полетіли в світ,
Ворог прицільно б’є по Україні,
З нори наказ вбивати дає кріт.

Знедолені маленькі янголята,
На їхню долю вдосталь вже страждань,
Та біси підбадьорюють все ката,
Людським життям він віддає їх в дань.

Душі немає в нього й посіпак,

Як смієш ти судити безневинних,
Ти, хто такий, на грішній цій землі?
Ще й зграя посіпак тобі уклінних,
Сміття, непотріб, прокляті москалі.

Безгрішні дітки, як і Божий син,
Судом іуди втрачене життя,
А ви лепечет геть без зайвих змін,
Без ваших рук була ця бійня вся.

Зболені тільця мали ще надію,

Новини все заполонили,
Від перших днів страшенної війни,
Де взяти сили і палкої віри?
Щоб струни серця не натягнуті були.

За що, у кого запитати?
Біднота йде, багатому пусте.
В далекому селі голосить бідна мати,
Вже син її додому не прийде.

Ще ті «щасливі», хто хоронить тіло,

Я до тебе прийду,
Коли місяць у мандри піде,
Чар-траву принесу,
Напою тим відваром тебе.

Може так, може ні,
Без трави не кохаєш мене,
Та десь там на війні,
Тебе куля уже не візьме.

Моя щира любов,
Мов міцний оберіг,
Мене ти знайшов,

Замовк в лузі соловейко,
Не співає нині,
Ножем крається серденько,
Неньці-Україні.

Рвуть, катують і вбивають
Вдень і серед ночі,
Як Ісуса розпинають,
Глумитись охочі.

Ті іуди з-за кордону
Ненависні орки,
Мають диявольську породу,
Зі своїми є мороки.

Запроданці, хай їм грець,

Біжать у далечінь мої роки,
Я їх питаю: «Розкажіть, куди?»
А їм те байдуже, майнули і нема,
Старіє тіло, але не душа.
З сьомого десятку втік уже рік,
Хто зна, який там наділив Бог вік?
На місці не сидиться і хвилини,
Немає вороття, вони невпинні.
Клята війна плюндрує усі мрії,

Написала листа – справа то не проста,
Розучились усі вже писати,
Туга серце взяла – проклятуща війна,
Плани в змозі усім поламати.

Чи ти чуєш, русня, чи оглохли всі враз?
Скільки будет ще сіяти горя?
Вовкодавам це фас, і кривавий кураж,
Яка вас там чекає всіх доля?

Ох, бузковий аромат
Покрутив стрілку назад,
Юність миттю повернула,
На всі боки озирнула.
Як колись квітне і нині,
Ну, а спогади невпинні.
Ти закоханий, я – ні,
Байдуже усе мені.
Грала вправно почуттями,
Розкидалася словами.
Ти обламав увесь бузок,
Море білих квіточок.
Погнула їх,