Антоніна Василівна Грицаюк

Плигнув заєць на пеньок,
Та пішов умить в танок,
Став чечітку відбивати,
З Новим роком всіх вітати.
Білочка з кубла лиш зирк,
Ну, не заєць, просто цирк.
Та не довго мудрувала,
Вмить хустиночку дістала.
Всіх зібрала діточок,
Нумо, любі, й ми в танок.
Тут лисиця нагодилась,

У зажурі дід сидить,
Баба втира сльози,
Папіроска вже коптить,
Ген сунуть морози.

Настаралися дрівцят,
Довго ж бідували,
Навіть до великих свят,
Копійку стискали.

Мерзнуть старі кісточки,
Що вже тут казати,
Чи то правда, чи плітки?
Що будуть карати.

Не ріж в березі вербу
Я ж тебе просила,

Новини все заполонили,
Від перших днів страшенної війни,
Де взяти сили і палкої віри?
Щоб струни серця не натягнуті були.

За що, у кого запитати?
Біднота йде, багатому пусте.
В далекому селі голосить бідна мати,
Вже син її додому не прийде.

Ще ті «щасливі», хто хоронить тіло,

Я до тебе прийду,
Коли місяць у мандри піде,
Чар-траву принесу,
Напою тим відваром тебе.

Може так, може ні,
Без трави не кохаєш мене,
Та десь там на війні,
Тебе куля уже не візьме.

Моя щира любов,
Мов міцний оберіг,
Мене ти знайшов,

Замовк в лузі соловейко,
Не співає нині,
Ножем крається серденько,
Неньці-Україні.

Рвуть, катують і вбивають
Вдень і серед ночі,
Як Ісуса розпинають,
Глумитись охочі.

Ті іуди з-за кордону
Ненависні орки,
Мають диявольську породу,
Зі своїми є мороки.

Запроданці, хай їм грець,

Біжать у далечінь мої роки,
Я їх питаю: «Розкажіть, куди?»
А їм те байдуже, майнули і нема,
Старіє тіло, але не душа.
З сьомого десятку втік уже рік,
Хто зна, який там наділив Бог вік?
На місці не сидиться і хвилини,
Немає вороття, вони невпинні.
Клята війна плюндрує усі мрії,

Написала листа – справа то не проста,
Розучились усі вже писати,
Туга серце взяла – проклятуща війна,
Плани в змозі усім поламати.

Чи ти чуєш, русня, чи оглохли всі враз?
Скільки будет ще сіяти горя?
Вовкодавам це фас, і кривавий кураж,
Яка вас там чекає всіх доля?

Ох, бузковий аромат
Покрутив стрілку назад,
Юність миттю повернула,
На всі боки озирнула.
Як колись квітне і нині,
Ну, а спогади невпинні.
Ти закоханий, я – ні,
Байдуже усе мені.
Грала вправно почуттями,
Розкидалася словами.
Ти обламав увесь бузок,
Море білих квіточок.
Погнула їх,

СМС в даль летить,
Дорога кожна мить.
Любий, як ти, скажи?
Рідний, ти не мовчи…
Третій день тишина,
Проклятуща війна.
Знов летить СМС,
Чуєш, рідний, прогрес.
Доня каже вже: «Тату»,
Є новин в нас багато.
Робить перші вже кроки,
Не було би мороки.
Щоб ти був біля нас,

Мов розквітла враз душа,
Бог весну дав і тепла.
Соловейко заспівав,
Квітень владу в руки взяв.
Порядкує в лісі, в полі,
Хороше йому на волі.
Зеленіє вже лужок,
Сипне скоро квіточок.
Птаство все уже в турботі,
Парується при нагоді.
Закоханих лине спів,
Їжачок зашелестів
Сухим листям,

Ще без листя калина,
Та співа вже пташина.
В’є кубло соловей
Для майбутніх дітей.
Ох, завзятий артист,
Незрівнянний тут хист.
Така грудка маленька,
Ну, а пісня гучненька.
Співай, рідний, співай,
Духу всім підіймай.
Тут на рідній землі,
Від зорі до зорі.
Звеселяй любий край,

Бусел з вирію летів,
Притомився та й присів.
До чужого то болота,
Замастити взуття шкода.
Вправні в нього чобітки,
Їх він носить залюбки.
Там далеко в Україні,
Завітала весна нині.
Злетів в вись курлик-курлик,
Радісний полинув крик.
Рідне все на Батьківщині,
Всі річки, озера сині.