Прямо в очі лупить сніг,
На подвір’я, і поріг,
Слизота – справжня халепа,
Цього вже, скажу, не треба.
Придбав дід собі пляшину,
Ніс, немов малу дитину.
На поріг ступив, ох, лихо,
Брязнуло і стало тихо.
А тоді щось зашкребло,
Баба вибігла на зло.
– Що ти робиш, старе лубно,
А дід плаче гірко, слізно.
Гребе сніг: зелений змій,
Мовби каже ти не смій.
Мене так занапастити,
Мусиш згребти, розтопити.
А тоді прийми на душу,
– Бабо, це зробити мушу.
– Там топтались, старий, кури,
Бо твоєї всі натури.
Як не розгребуть, то все обгадять,
Бач з тобою вони ладать.
Згриб дід ношу до сніжинки.
Не пропало і краплинки.
Розтопив, перецідив,
Замість чаю вправно пив.
Ще й прицмокував без впину,
Баба потягнула в спину.
Давно лиса голова,
Розуму досіль нема.
Вірш про діда та бабу. Про сніг і слизоту. Про дідову покупку. Про пляшину. Про брязкіт на порозі. Про розбиту пляшку. Про плач діда. Про зеленого змія. Про згрібання снігу з оковитою. Про розтоплений сніг. Про дідове чаювання.