Земля стогне, небо плаче,
Ворон лячно усе кряче.
Ворог геть немає впину,
Нищить неньку-Україну.
Іде по трупах день і ніч,
Кричить грізно в лузі сич.
Плаче мати, плачуть діти,
Скільки лихо це терпіти?
Немовлята йдуть в могилу,
Дай нам, Боже, віру й силу.
Синь небесна майорить,
Ой, прийде жадана мить.
Згинуть кляті вороженьки,
Не вернеться син до неньки.
До скону буде сльози лити,
Він хотів любити, жити.
Та майнув далеко ввись,
Не так буде, як колись.
Море свічок за упокій,
Господи, хай лиходій.
Іде в безодню навіки,
З ним посіпаки, хробаки.
А ми козацького всі роду,
Не буде нам тут переводу.
Загоїм нені усі рани,
Нехай гризуть себе тирани.
Кусають лікті і хвости,
Вкрай ненаситні кляті пси.
Вірш про знищення України. Про стогін землі. Про плач матерів та дітей. Про смерть ворогів. Про відхід у Вічність синів. Про безліч свічок за упокій. Про рани неньки-України.