Волошки стелились до самого неба,
Немов злились в одне ціле,
А щастя більшого не треба,
Віддане кохання і щире.
Дивились ми на ту красу,
Яка бентежила нам очі,
Ти розплітав мою косу,
А я вінок плела охоче.
Так пасував він до очей,
А вони також волошкові,
Ми не цуралися людей,
Серця тремтіли від любові.
А людська заздрість, мов мара,
Від неї йшла, немов отрута,
В лихі повірили слова,
Я в даль дивилась, як прикута.
А ти пішов – не озирнувсь,
Волошки голови схилили,
І вітер, мовби схаменувсь,
Згинав додолу їх щосили.
Хмари і небо почорніли,
Навпіл шмагала блискавиця,
А в грудях серденько боліло,
По ночах та картина сниться.
Не раз цвітуть волошки сині,
Щоліта пещу, пригортаю,
А спогади – вони невпинні,
Напевно досі ще кохаю.
![Антоніна Грицаюк-Сині волошки](https://antonina.in.ua/wp-content/uploads/2021061304-962x615.jpg)
Вірш про кохання. Про волошки. Про красу. Про вінок. Про очі волошкові. Про тремтіння сердець. Про людську заздрість. Про лихі слова. Про розлуку. Про спогади.