Волошки стелились до самого неба,
Немов злились в одне ціле,
А щастя більшого не треба,
Віддане кохання і щире.
Дивились ми на ту красу,
Яка бентежила нам очі,
Ти розплітав мою косу,
А я вінок плела охоче.
Так пасував він до очей,
А вони також волошкові,
Ми не цуралися людей,
Серця тремтіли від любові.
А людська заздрість, мов мара,
Від неї йшла, немов отрута,
В лихі повірили слова,
Я в даль дивилась, як прикута.
А ти пішов – не озирнувсь,
Волошки голови схилили,
І вітер, мовби схаменувсь,
Згинав додолу їх щосили.
Хмари і небо почорніли,
Навпіл шмагала блискавиця,
А в грудях серденько боліло,
По ночах та картина сниться.
Не раз цвітуть волошки сині,
Щоліта пещу, пригортаю,
А спогади – вони невпинні,
Напевно досі ще кохаю.
Вірш про кохання. Про волошки. Про красу. Про вінок. Про очі волошкові. Про тремтіння сердець. Про людську заздрість. Про лихі слова. Про розлуку. Про спогади.