Українця не прогнути

Антоніна Грицаюк-Українця не прогнути

За туманом місяць повний,
Ледве-ледве визира,
Не лінивий, а проворний,
Шлях здолає до видна.

Роси линуть на озиму,
Вкрили, мовби сріблом,
А я серцем туди лину,
На те поле за селом.

Ген берізок гай осінній,
У зажурі вже стоїть,
Виводок гусей вкрай пізній,
В воду стрімголов летить.

Відро брязкає в криниці,
Корба вправна, хоч куди,
Позбирались молодиці,
До джерельної води.

Звідусіль новини тут,
Кістки миють за ура,
Закінчився бабів суд,
Що ж за справу всім пора.

Хто сніданок подає,
Хтось ще порає в хліві,
В кожного життя своє,
Як не як, а трударі.

Клопоту вдосталь у всіх,
Виживали, як могли,
Нарікати було гріх,
Всі копійку берегли.

Затискали у кулак,
На збіркнижку пакували,
Аж тут раз – усе не так,
Обдурили, обікрали.

Ох, терплячий наш народ,
Й цю облуду проковтнув.
Звик до всіляких перешкод,
Та нічого не забув.

Вільні стали, то не те,
Москалям все перло в мізки,
Злість і ненависть гребе,
Виживають: як і звідки?

Випряглися із ярма,
Ох, не гоже цьому бути,
Виправить це все війна,
Треба пародиста взути.

За три дні впаде столиця,
Та шамани перегнули,
Україна – міцна криця,
Чи не знали, чи забули?

Дух козацький всюди чути,
Хоч то Схід, чи Захід нині,
Українця не прогнути,
Бо він син своїй країні.

Антоніна Грицаюк-Українця не прогнути
Антоніна Грицаюк-Українця не прогнути(Фото з інтернету)

Вірш про вільних українців. Про спогади. Про село. Про березовий гай. Про гурт молодиць. Про джерельну воду. Про сільське життя. Про терплячий народ. Про ненависних москалів. Про війну. Про дух козацький. Про синів України.

Поділіться дописом

Share on facebook
Facebook
Share on twitter
Twitter
Share on linkedin
LinkedIn
Share on print
Друкувати