Моя душа – весняний першоцвіт,
Така тендітна, і така вразлива,
Якби могла, послала б сонця світ,
Для тих, кого у скруту веде злива.
Пестила б знедолених дітей,
Скільки сиріт, Господи, спаси,
Птахою летіла б до людей,
Залишивши лиш добра сліди.
Висушила б сльози матерів,
Ви простіть, рідненькі, за всі втрати,
Де набрати для розради слів,
В чому їм потіху ту шукати?
А війна гібридна і страшна,
Яка кінця і краю все не має,
Пестить граніт маленький сирота,
Крові досить! То душа волає.
Голосила і майнула в даль,
За кордоном там своя є скрута,
Розлука, мовби та чорна вуаль,
У кайдани душа в наймах прикута.
Бушує вітер, а вона тремтить,
Шкода дерев, які він поламає,
А чорний лісоруб клятий не спить,
Куди не глянь усюди він встигає.
Кричать Карпати, годі, зупинись!
Досить наруги, досить уже, досить,
На людське горе стань і подивись,
А сатана: «Руйнуйте!», з пекла просить.
Дав Бог нам рай на грішній цій землі,
А ми не гідні все це оцінити,
У когось лопають від праці мозолі,
А хтось за чийсь рахунок любить жити.
Так хочеться довіри і тепла,
Щоб тебе просто мали за людину,
Мов першоцвіт, моя й досі душа,
На краще я не загубила віру.
Вірш про життя в Україні. Про тендітну і вразливу душу. Про знедолених дітей та сиріт. Про материнські сльози. Про гібридну війну. Про найми закордоном. Про чорних лісорубів. Про рай на землі. Про довіру і тепло.