Материнські очі стали крижаними,
Блиск давно погас, нестало дитини.
Серце – одна рана, ледве лиш тріпоче,
Душа – підбита птаха, в вись летіти хоче.
Виплакала сльози усі до краплини,
Проситься у Бога візьми до дитини.
Скільки ту спокуту буде ще носити,
Кому на цім світі вона буде жити?
Навіть не здригнулись ворожії руки,
Буде страшна кара за мамині муки.
Куля вмить пробила голівоньку сина,
Під серцем матуся та й його носила.
Ночі недоспала, пестила, любила.
В любистку купала, тішилась щоднини,
Не такої долі просила для дитини.
Ой, приснись, синочку, хоч посеред ночі,
Хай мама загляне в твої сині очі.
Дні біжать за днями, їх не зупинити.
Скільки ще ті мами будуть вовком вити?
