– Онучку, чуєш, йди сюди,
Подай із кухлика води,
Спекотне сонце дошкуляє,
Нога не йде, щось заважає.
Не хоче слухатись і крапка,
Вже лінь носити їй і тапка.
– Чому ж самотня, бабцю, ви?
Певно без їжі і води.
– Я не самотня є рідня,
Кому ж каліка треба я?
Усе бувало до ладу,
Вночі також геть не до сну.
Бавила онуків, берегла,
Усе, що мала віддала.
Тепер дорослі, всі багаті,
Немічній бабці геть не раді.
Кидали, мов футбольний м’яч,
Хоч вовком вий, а хоч і плач.
Дочка й зять, мов одуріли,
Мене для сина присудили.
А там вердикт невістка свій,
– Що ж, чоловіче, і ти дій.
В дім пристарілих час здавати,
Я розумію – твоя мати.
Але тягар для чого нам?
Коле очі невісткам.
Вони міські і гонорові,
Тут вже, скажу, не до любові.
– Я слухала, сльози котились,
Від мене всі відгородились.
Пішла із хати серед ночі,
Давно вже виплакала очі.
Прийшла в розвалену цю хату,
Колись ще на любов багату.
Спочинок в Бога все благаю,
За що? Не знаю, відбуваю.
– Досить, бабусю, сльози лити,
З Божої ласки треба жити.
Ходіть до нас, я вас згадав,
Не раз в вас яблука збирав.
Ви щиро всіх нас пригощали,
Веселу вдачу завжди мали.
Пішли тихенько до оселі,
Крутились дні, мов каруселі.
Бабуся ожила в любові,
Для чужих вдячна на кожнім слові.
І знову сили набиралась,
Лиш інколи у снах жахалась.
Пестять онуків старечі руки,
Та не лишають душевні муки.
https://www.pexels.com/uk-ua/photo/5231266/
Вірш про самотність. Про душевні муки. Про рідню. Про каліку. Про онуків. Про немічність. Про дочку й зятя. Про сина та невістку. Про дім пристарілих. Про сльози. Про розвалену хату. Про яблука. Про щирість. Про веселу вдачу. Про любов. Про нову сім’ю.