Молилась на колінах мама,
Серце ятрить пекуча рана.
На цвинтар втоптана стежина,
Сном вічним спить її дитина.
Її соколик, янголятко,
Онук питає: «Де мій, татко?»
Світлину пестить, пригортає,
Невістка вовком завиває.
Змінилось враз їхнє життя,
Все ладилось, все до пуття.
Давали раду вони всьому,
Поспішали з праці всі додому.
Двір, мов картинка, хата – рай,
Москаль ввірвався у наш край.
Перекреслив враз все, що було до,
Потім пішло страшне кіно.
Знущання, вирви, вбивство, блуд,
Хто дав їм право на цей суд?
Пробач їм, Господи, пробач,
Бабусю, люба, ти не плач.
Внуча за шию обняло,
Їм повернеться їхнє зло.
А ти вставай – снідати час,
Ходи, ріднесенька, до нас.
Окраєць хліба взяла в руки,
О, Господи, за що ці муки?
По підвалах голодні діточки,
Його би з’їли залюбки.
Слізьми дрібними примочила,
Геть стала немічна, безсила.
А син сміється на світлині,
В голові спогади невпинні.
Бабусю їж, вже все схололо,
Серце у грудях закололо.
Пестить внуча, сенс далі жити,
Втрату сльозами не втопити.
Вірш про втрату сина. Про мамину молитву. Про онука та невістку. Про душевну рану. Про лад у хаті. Про москалів в Україні. Про знущання та вбиства. Про діточок у підвалах. Про клятих ворогів. Про невпинні спогади. Про біль у серці. Про сенс життя.