Ти зіткана із кольорів веселки,
Така ж барвиста, водночас неповторна,
До тебе з вирію чимдуж летять лелеки,
Хоч насуває хмара чорна.
Побиті кубла страшною війною,
Глибокі вирви ранами лягли,
Діти твої стоять усі стіною,
Жахаються від страху вороги.
Тебе шматують лиш за вільну вдачу,
Козацький рід не зігне голови,
Не розв’язати для катів задачу,
Не зрозуміти української душі.
Ти любиш жайворонком у небі літати,
Бо там є воля і до Бога шлях,
Ти не продажна Україна-мати,
У всього світу нині на вустах.
Твоє знамено спонукає жити,
Жовто-блакитне віра в майбуття,
Хто, як не ми, так вміємо любити,
За тебе, нене, віддаєм життя.
Страденна – це лише відрізок часу,
Усе мине, ти знову зацвітеш,
Зітреш усю нечисть і заразу,
Піде вперед застояний прогрес.
Дасть Бог злетяться діти всі додому,
Широкий світ там, де родивсь лиш рай,
Забудемо про відчай і про втому,
Живи країно буйно розквітай.
Степи широкі та поля родючі,
Буйні ліси й морська блакить,
Шевченко наш, ген на високій кручі,
Дніпрова хвиля піснею шумить.
https://www.pexels.com/ru-ru/photo/190340/
Вірш про війну в Україні. Про повернення лелек з вирію. Про козацький рід. Про жовто-блакитне знамено. Про відродження.