Так солодко запахло вже весною,
Хоч з ночі трішки віє морозцем,
Крихкий лід стає вправно водою,
На серці рана і пекучий щем.
За що так понівечили країну?
Людські життя забрали, не здригнулись,
Страшним боям і досі нема впину,
Старі там маразмати вкрай звихнулись.
Яка йде молодь, Господи, скажи?
За що? У кого запитати?
Синочку, рідний, любий, розкажи,
Дитино, де твої сліди шукати?
Безвісти зник, шукай, мов вітер в полі,
Миготять світлини, аж душа тремтить,
Чи впав в бою, а може у неволі,
Материнське серце з відчаю кричить.
Такі хороші, хоч води напийся,
Та їм би жити, і нащадків піднімати,
Дитино люба, хоч в ночі наснися,
Горне світлину посивіла мати.
Невідомість – це такий тягар,
Як жити цим, де відповідь шукати?
Скажу, без зайвих на це чвар,
Не знає мама, що у Бога їй благати.
За здоров’я, чи за упокій,
В душі жевріє, хоч якась надія,
А ворог клятий безсердечний лиходій,
Себе підносить, мовби він месія.
Весняне сонечко всміхнулося з гори,
Летять птахи у них усе по плану,
Горіть ви в пеклі кляті москалі,
Прийде кінець совдеповському клану.
Вірш про війну весною. Про рану на серці. Про понівечену країну. Про страшні бої. Про синів України. Про материнський відчай. Про зниклих безвісти. Про клятих ворогів.