Що ж дочекалися дощу,
І холод вправно дошкуляє,
Вже дим гуляє по даху,
Осінь крокує не вгаває.
Синичка зазира в вікно,
Стибурчать пір’я горобці,
Сирітське не одне кубло,
У вирії давно птахи.
А лебеді, ті обжилися,
Летіти вдаль не до снаги,
Що ж, перехожий, зупинися,
Дай щось з дбайливої руки.
Ми люди, не людиська, й крапка,
І цим знанням нам треба дорожити,
Хоч буває, ох, натура гадка,
Дай руйнувати, все живе губити.
Берізок гай накрила позолота,
Так пестить душу, скоро облетить,
Таку красу по-правді щемно шкода,
Кожна пора невпинно так летить.
Стоїть калина, ягоди бринять,
Немов дбайливо намальована картина,
Від вітру краплі дощові тремтять,
Нескорена, як ненька-Україна!
Вірш осінній дощ. Про прохолоду. Про синичок та горобців. Про самотніх лебедів. Про берізок гай. Про стиглі ягоди калини. Про неньку-Україну.