Заховалось сонечко
Не хоче світити,
Доле ж гірка долечко,
Як на світі жити?
Як собаки, злидні,
Сироту кусають,
Відвернулись рідні,
Зустрінуть – минають.
В притулок забрали,
Немовби за грати,
А рідні стогнали,
Нам то не підняти.
Мов перекотиполе
Те дитя котилось,
Стерня ноги коле,
Та воно не злилось.
Бог дав віру, силу,
Розум і наснагу,
Вдачу незрадливу,
До людей повагу.
Сходинками вгору,
Вправно він підвівся,
В ту щасливу пору,
Дядько десь з’явився.
Ну, а за ним і тітка,
Й всі їхні нащадки,
Бідний наш, сирітка,
Гарні ж в тебе статки.
Їдуть на гостини,
Заглядають в очі,
Вділи́ для родини,
До дарів охочі.
Не скупи́в, все мало,
Мовби одуріли,
Бридко зовсім стало,
Совість загубили.
Взяв в кулак всі сили,
Вивів до порогу,
Мов ножа встромили,
Вказав на дорогу.
Що тут казати,
Що тут говорити,
Всіх їх не підняти,
Всім не догодити.
![Антоніна Грицаюк-Сирітська доля](https://antonina.in.ua/wp-content/uploads/2021111801-917x615.jpg)
Вірш про сироту. Вірш про хлопчика, від якого відмовились батьки. Вірш-життєва історія. Вірш про недолугих родичів, що хочуть наживитись.