Рік смутку, горя, зрад, а все ж надії,
Під звук сирен іде в минуле він,
Одні тепер у українців мрії,
Почути: “Перемога!” – під церковний дзвін.
Злилося з небом кладовище нині,
Там майорить вже безліч прапорів,
По всій знедоленій мій неньці-Україні,
Найкращий цвіт завчасно так злетів.
А скільки ще, у кого запитати?
Уми великі десь там у керма,
Голосить вкрай осиротіла мати,
Дитина в неї то була одна.
Одна чи десять: серце завмирає,
Не хоче битись, бо шалена біль,
Москаль, немов перевертень, стріляє,
Знищити все їх переможна ціль.
Гризуться там, немовби ці собаки,
Кусають лікті, шарпають хвости,
Пропагандисти кляті вовкулаки,
Не довго ще по течії пливти.
Затягне в пекло вас коловорот,
Не довго ще лишилося гребти,
Не нація ви, не народ,
Чортам крутити будете хвости.
А той дріб’язок, якому до смаку,
Ця бійня, бо “расєя” їх “вєліка”,
За яйцями в шаленому танку,
Яка гидотна кожна така пика.
Вчепились, мов чорт за суху гіллю,
Живіть своїм, полиште все чуже,
Росія ваша давно на краю,
А вас це якось зовсім не грибе.
Ми вистоїм, бо дух козацький нині,
Такий могутній, козаки-орли,
Гордитись є чим неньці-Україні,
А ви загарбники, мерзенні хробаки.
Вірш важкий рік. Про смуток, горе та зраду. Про надію. Про звук сирен. Про майбутню Перемогу. Про кладовища по всій країні. Про голосіння матерів. Про клятих москалів. Про винищення українців. Про пропагандистів-вовкулаків. Про дорогу в пекло. Про козацький дух.