Бігла десь в даль, так навмання,
Мов не торкалася землі,
Вмить відмовилась рідня,
За її нескоєні гріхи.
Він поглумився і майнув,
Для нього іграшка й пусте,
За неї вмить вже він забув,
Вона життя нове несе.
Не зламалась, гордо йшла,
Здолала все, удосталь сил,
Надію, віру берегла,
Він, що було усе згубив.
У неї син, а в нього так,
Повій міняє, як ті карти,
Самотності відчує смак,
Бо старість, то, не жарти.
Про глум над дівчиною. Про нове життя. Про сина. Про надію та віру.