Бабусина вічність

Антоніна Грицаюк-Бабусина вічність

Втомився вечір і приліг,
Ген за селом спочити,
Та ніч прийшла ще не до всіх,
Вже й потомились діти.

Бабуся Богу помолилась,
Внучат на сон благословила,
Сльоза непрошена скотилась,
А де ж поділась її сила?

Донька і зять іще в хліві,
Турбот вистачає у господі,
Її роки геть на межі,
Не дає ладу вже в городі.

Руки поморщені, старі,
Тремтять щодень, безсилі,
Тягар напевно для рідні,
Усі в роботі гомінливі.

Втерла тихесенько сльозу,
На Матір Божу подивилась,
І так майнула за межу,
А донька бідкалась, тужила.

Пробачте, мамо, може я
Колись і чимось завинила,
Матусю, ненечко, моя,
Я вас, рідненька, так любила.

Вона усміхнена лежала,
Усе для неї відболіло,
Душа метеликом літала,
Втішити донечку хотіла.

Антоніна Грицаюк-Бабусина вічність
Антоніна Грицаюк-Бабусина вічність(Photo by Victor L.)

https://www.pexels.com/uk-ua/photo/2790438/

Вірш про вечір. Про село. Про бабусину молитву Богу. Про внучат. Про сон. Про сльозу. Про силу. Про доньку та зятя. Про хлів. Про відхід у вічність. Про любов до мами. Про усмішку. Про душу.

Поділіться дописом

Share on facebook
Facebook
Share on twitter
Twitter
Share on linkedin
LinkedIn
Share on print
Друкувати