Щодень війна, мов ножем крає,
Душа від відчаю волає,
Ну, а думки не дають спати,
На весь світ хочеться кричати.
Кацапів посунемо на край,
Болото їм, то земний рай.
А ви там, українці, обрусіли,
Чим мізки вам, скажіть, промили?
Дістала за живе кума,
Таке морозить, мов дурна.
Городить, мовби з лози пліт,
Тут в Україні увесь рід.
П’ять років назад, як гостювала,
Шкірила зуби, гостинці брала,
Ходила ти у кожну хату,
На щирість і любов багату.
Так ти ж була в нас при війні,
Чи очі вилізли тобі?
Які нацисти та бандери,
Плетеш заучені химери.
Тебе зростила ця земля,
А ти паскудиш – маячня.
Як в очі глянеш, ти, родині?
Такі не треба Україні.
Хто зрадив раз, так той без віри,
Вдячність мають і дикі звірі.
А ви невдячні колаборанти,
У цій війні всі фігуранти.
Ховаєт голови в пісок,
В пушку зрадливий хоботок.
Є бумеранг і Бог суддя,
Вам українці не рідня.
Вірш про війну. Про відчай. Про душевний біль. Про кацапів. Про нісенітниці та дурість куми. Про гостини в Україні. Про гостинці. Про зраду. Про невдячних колаборантів. Про закон бумеранга. Про Божий суд.