Міряють діти калюжі,
Своє дитинство вмить згадала,
Колись ішли гарні дощі,
А дітвора то не вгавала.
Вода тепленька, пара йде,
І ми забулися про втому,
Сукні мокрі, то пусте,
Хоч і пора вже йти додому.
Веселка небо сповива,
Така яскрава і красива,
Пісні співає дітвора,
Ще безтурботна і щаслива.
Іди ж, іди ж дощику,
Луною в небо спів летить,
Зварю тобі борщику,
Ох, неповторна вже та мить.
Горланить хтось уже в дворі,
Куди поліз, куди пішла?
Немовби спутані малі,
Не та, скажу, вам дітвора.
Наші батьки були в роботі,
Й нам непереливки було,
Біля худоби й в огороді,
Клопоти вічні – це село.
Десь викроїш часу хвилинку,
Веселощі тут через край,
То скачеш класи, то резинку,
Скажіть, який тоді був рай.
Батьки над нами не стояли,
Самі собі ми хазяї,
Та дисципліну добре знали,
І всі обов’язки свої.
https://www.pexels.com/uk-ua/photo/1104014/
Вірш про дитинство. Про дощ. Про калюжі. Про дітвору. Про веселку. Про дитячі пісні. Про батьків. Про роботу. Про худобу й огород. Про вічні клопоти. Про веселощі. Про класи й резинку. Про дисципліну.