Води – шептали губи тихо,
Хоч крапельку, мамо, благаю,
Помовч, рідненький, буде лихо,
Із того світу витягаю.
Затих, він був уже не тут,
Ішов по полю, а жита буяли,
Усі шляхи на горизонт ведуть,
Багато йшло за ним не відставали.
Дорога бита, на ній змішались враз,
Сльози, кров і піт в одне єдине,
Не відступати був усім наказ,
Позаду рідні, все, що серцю миле.
Кулеметні черги, накривали «Гради»,
Змішались поранені та вбиті в одне ціле,
Той, хто уцілів піде ще на паради,
А хтось з собою забере все наболіле.
Лиш одиниці залишились з роти,
А допомога явно забарилась,
У санітарів вдосталь є роботи,
Живий, сестричка знов над ним схилилась.
Очі не бачать і не чути ніг,
У голові, немов туман вселився,
Шептали губи імена всіх тих,
З ким перед боєм жартома прощався.
Ну що, козаче, ти ще будеш жити,
Здалека чує голос геть чужий,
Дайте благаю, дайте пити,
Спека душить, мов повзучий змій.
Руку підняв і потягнувсь до ніг,
А їх немає – знов десь провалився.
Ти не стоптав іще своїх доріг,
Хтось тихо біля нього так молився.
Шептала нянечка уся в сльозах,
Весь біль його хотіла розділити,
Свята ікона була в неї в руках,
Ти будеш, синку, довго іще жити.
Живуть без ніг, такий уже твій хрест,
Доля зрадлива інколи буває,
Ще, любий, щастя ти своє знайдеш,
Таких як ти це лихо не зламає.
Змочила губи, молоде чоло,
Він знов у сон глибокий провалився,
Життя у кожного своїм руслом йшло,
Проклятий ворог щодень більш казився.
Скільки зранених душ і тіл, один лиш жах,
Сиріт, вдів, матерів у чорнім горі,
Невинна кров у вас кацапи на руках,
Бо жахає вас всіх присмак волі.
Голови гнете, мовби у ярмі,
Гинуть діти: за кого, і за що?
Царьок на заїждженому коні,
Волоче вас у пекло, у багно.
Вірш про спасіння солдата. Про сильну спрагу. Про серйозне поранення. Про сльози, кров і піт. Про наказ не відступати. Про роту солдат. Про медичну сестру. Про Кулеметні черги та постріли “Градів”. Про втрату ніг. Про понівеченні життя. Про невинну кров. Про клятів кацапів. Про зранені душі.