Кожне люте слівце,
Мовби сікло лице.
Ножем штурхало груди,
Аж жахнулися люди.
Де костюм, скажіть, ваш?
І за чого кураж?
Відбиватись не смій,
Сільце враз дало збій.
А вій знявсь полетів,
Світ від злоби тремтів.
За що зневіра така?
Ноша, ох, не легка.
Тягар серце мордує,
Ну, а ворог пирує.
Кров людська – не водиця,
Україна, мов криця.
Дух Тараса усюди
І покори не буде.
Запроданців в неволю,
Заслужили ту долю.
Кров’ю злита й нескорена,
Снарядами й бомбами зорена.
А птахи летять,
На льоту тремтять,
Кубла спалені,
Дерева спаплюжені.
Та не так було
Ворогам на зло.
Вилуплять дітей
В радість для людей.
Зійде сонечко над Україною,
Ехо враз піде полониною.
Полями і дібровами,
Не забрязкаємо оковами.
Воля вільная і нескорена.
Кров’ю людською в Бога молена.
Вірш про Президента без костюма. Про публічне приниження. Про штучну виставу. Про світову підтримку. Про мужність українців. Про нахабність ворогів. Про море крові та втрат. Про бомбардування снарядами та бомбами. Про дух Тараса. Про повернення птахів. Про спалені кубла. Про народження потомства. Про волю вільную. Про людські молитви.