Ти заглянь в мої очі на мить,
І згадай їх небесну блакить,
Час уже не вернути назад,
Та незмінний щораз зорепад.
Зірка бачиш, до низу летить,
Серце в грудях від щастя тремтить,
Все згадалось, не згасло кохання,
Заспівала знов пташечка рання.
Ніч не спала, дивилась у даль,
Із туману сповита вуаль,
Сонця пестять уже промінці,
Ти приходиш хоч інколи в сні.
На яву раз колись, випадково,
Та нагода украй не чудова,
Ну, як справи? Привіт! Що ж бувай,
Очі кажуть: ти все ж пам’ятай.
Ті хвилини рука у руці,
А на серці в обох камінці,
Різні долі і різне життя,
Ну так склалось пусте каяття.
https://www.pexels.com/uk-ua/photo/5069161/
Вірш про небесну блакить. Про зорепад. Про щастя. Про кохання. Про різні долі. Про каяття.