Корилась долі, як могла,
В молитві на колінах,
На Бога не тримала зла,
Напевно заслужила.
Зозулею була колись,
Лишила немовлятко,
На краще мрії не збулись,
Не так все було гладко.
Більше не дав Бог діточок,
Назад нема дороги,
Розпач загнав її в куток,
З ним відчай і тривоги.
Чоловік мрії все плекав,
Та марні сподівання,
Зрадив: молодшу покохав,
Не зайві ті старання.
У нього дітки, радість, сміх,
У неї пустка-хата,
Не замолити їй той гріх,
Ох, доленько проклята.
Стук в двері, мовби розбудив,
Серце лячно забилось,
Швидко відкрила, без зайвих слів,
До ніг дитя тулилось.
Обшарпане, усе в синцях,
Поїсти щось благало,
Старий картузик у руках,
Вона сльози втирала.
Пригріла бідну сироту,
Вдалось ще й всиновити,
Заповнив він вмить пустоту,
Взялась знов жага жити.
Дякує Богу, всіх святих
За материнську втіху
Та не забути той їй гріх,
До кінця свого віку.
Вірш про життя. Вірш про матір, що кається після того, як залишила власну дитину. Вірш про відплату долі. Вірш про сиріт.